Корисні ресурси із порадами щодо стабілізації психологічного стану:

• 46 вправ і порад, як стабілізуватися під час війни;

• https://nus.org.ua/articles/dolayemo-paniku-46-vprav-i-porad-yak-stabilizuvatysya-pid-chas-vijny/

• збірка “Стресостійке дитинство” для дорослих (і батьків, і вчителів) від дитячої та сімейної психологині Світлани Ройз. У ній містяться поради про те, як допомогти собі та іншим, як діяти, якщо в дитини страх чи істерика, що робити в укритті тощо;

• 20 коротких анімаційних відео “Стійкість для стійких із демонстрацією простих вправ для дітей та дорослих, що допоможуть заспокоїтися і психологічно себе підтримати.

https://nus.org.ua/articles/stijkist-dlya-stijkyh-20-korotkyh-video-iz-praktykamy-dlya-ditej-i-doroslyh/

АЛГОРИТМ ВПЛИВУ НА СПОКІЙ

Важливо пам’ятати: після фази гіперактивності, у якій, наприклад, ми перебували весь ранок чи якусь частину дня, цілком закономірно настає фаза стабілізації, а потім — виснаження. Аби не дійти до останньої фази, треба почати вчасно піклуватися про себе. Треба робити все, що можливо, щоби ви могли хоча б на якийсь час “відключатися”.

Наприклад, якщо ви з партнером можете “чергувати”, моніторити новини чи спати, це важливо робити.

Адже, якщо після фази виснаження, доведеться знову реагувати, нервова система може не витримати навантаження.

Швидкі дії, як вплинути на спокій:

• Нервова система влаштована так: коли небезпечно тілу, усі знання не засвоюються. Тож перше, що треба зробити, — повернути безпеку своєму тілу. Якщо поруч із вами дитина, обійміть її і скажіть: “Я з тобою”. Якщо її рухи пришвидшені, треба говорити повільно, тихо й бути на рівні очей дитини.

• Безпека для людей — це про режим дня, рутину. Робіть, усе, що ви запланували, якщо це можливо. Наприклад, піти в душ, поприбирати, поїсти, приготувати їжу.

• Пам’ятайте, що треба пити воду. Коли симпатична система активна, у нас пересихає в роті. Якщо не хочете пити, хоча б змочіть губи чи пополощіть рот.

• Треба їсти чи принаймні жувати. Коли ми жуємо, нервова система виходить зі стану паніки. Носіть із собою жуйки, цукерки. Ідеально, щоби було щось із вираженим смаком, аби повернути себе в стан мінімального спокою.

• Слідкуйте за тим, аби ви та діти ходили в туалет. Історично склалося так: аби ссавці були в безпеці, у них мають бути позиви до сечовипускання й дефекації. Це треба, щоби стати легшим перед втечею. Якщо в стресовій ситуації ви відчуваєте, що з кишківником щось відбувається, це абсолютно нормально.

• Візьміть у ліву руку якийсь предмет, який можете проконтролювати. Коли ми беремо щось у ліву руку, то, фактично, беремо під контроль усе, що відбувається в правій півкулі мозку. Усі тривожні думки й образи — це зокрема робота правої півкулі.

Наприклад, коли дитина тривожиться, а вам треба зібрати речі, призначте її відповідальною за якийсь процес і дайте якийсь предмет у ліву руку. Це допоможе заспокоїтися.

• Аби ми були в безпеці, маємо ввести нові правила нашого часу. Наприклад, не підходьте до вікон, натомість наближайтеся до так званої несучої стіни. Зараз саме час пограти з дитиною в “супергероїв безпеки”, оглянути квартиру й подумати, що може впасти з полиці.

• Сконтактуйте із сусідами, щоби відчувати, що поряд є підтримка. Якщо є можливість зібратися кількома сім’ями чи класом десь у безпечному просторі, це буде чудово. Так ви зможете влаштувати “колективну безпеку”.

• Підтримуйте свої емоції. Дайте собі можливість проявити емоції, які відчуваєте. Якщо важливо плакати чи злитися, так і робіть. Наприклад, коли людина матюкається, виділяється гормон ендорфін. А це допомагає знеболити процес.

• Коли вранці я почула сирени, то зрозуміла, що не можу говорити. Це для мене не властиво. Це пояснюється так: коли страшно, у нас вимикаються зони Брока, що відповідають за говоріння. Якщо ви відчуваєте те саме чи чуєте, що в дітей сиплий, нетиповий голос, співайте, кричіть, говоріть голосно.

• Повторюйте слово “пау” кілька разів. Уявіть, що ви наче кидаєте це слово в стелю, як у мішень.

• Слідкуйте за диханням. Робіть вдих на 2 такти, а видих — на 4 чи 6. Тобто затримуйте дихання. Дітям можна давати скоромовки, щоби вони говорили їх на видиху.

• Дозвольте собі “потупити”. Коли ми перебуваємо в стані травматизації, терапевти рекомендують грати на тетрисі, з кульками. Можете пограти в комп’ютерну гру.

• Коли ми не можемо нічого проконтролювати, треба виконати дії, які мають хоч трохи контролю. Тобто те, за що ви можете взятися й що даватиме швидкий результат. Наприклад, щось швидко спекти чи прибрати на полиці.

• Якщо ви ходите квартирою, краще йти перехресно: ліва рука, права нога. Коли ми перебуваємо в стресовому стані, то переважно ходимо паралельно: права рука, права нога. Це означає, що порушені зв’язки між кулями мозку.

• Для того, щоби повернути в дію префронтальну кору (частину, якою ми думаємо), важливо поставити собі запитання: “Я розглядаю всю доступну інформацію чи звертаю увагу тільки на погані новини?”. Не зважаючи на всю інформацію, що є в інформаційному просторі, є хороші новини. Наприклад, ми знаємо, скільки атак відбито. Важливо поділяти думки та факти. Факти — те, що повідомляють в офіційних джерелах інформації, думки — наша інтерпретація.

• Запитайте себе: “Моя дівчинко (мій хлопчику), що я можу зараз для тебе зробити?”. І зробіть це для себе. Турбота про себе згодом повернеться сторицею.

• Випишіть практики, які допомагають повернути стан спокою. Коли ми в стані стресу, то можемо чогось не згадати. Якщо це буде записано, ви зможете повторити це.

ПРАКТИКИ, ЯКІ ДОПОМОЖУТЬ СТАБІЛІЗУВАТИСЯ

Контроль стоп, спини, очей і рук

Сядьте стійко, наскільки це можливо. Якщо ви опираєтеся на стінку стільчика, опирайтеся. Відчуйте, як щільно “вм’ялися” в стільчик. У людини є кілька точок опори й контакту, завдяки яким вона може вийти зі стану паніки та стресу й допомогти собі не потрапити в стан травматизації.

Перше — це стопи. Що б не відбувалося, перевіряйте в себе і своїх дітей, наскільки стійко стоять стопи. Подивіться зараз на ваші ноги. У той момент, коли ви чуєте інформацію, що вас лякає, постарайтеся одразу подивитися на свої ноги. Коли з’являється контакт із ногами, з’являється можливість рухатися.

Друге — спина. Якщо у вас є можливість на щось опиратися, зробіть це. У той момент, коли стає страшно, притуліться до стіни чи до спинки стільчика.

Третє — очі. Озирніться своєю кімнатою. Подивіться, що видно навкруги. Якщо поруч із вами хтось є, зустріньтеся з ним / нею поглядом. Коли страшно, ми говоримо “у мене в очах потемніло”, тобто виходимо із зорового контакту. А ще, коли стає страшно, у нас розширюються зіниці, щоб охопити поглядом більшу кількість об’єктів. Буває, усе “пливе” перед очима, а буває, в очах темніє. Тож спробуйте покліпати очима і знайти якусь яскраву точку навкруг, аби сфокусуватися.

Четверте — руки. Стисніть і розтисніть свої руки, потріть їх. У той момент, коли ми тремо руки, допомагаємо вийти собі з фази стресу. Далі обійміть себе. Коли нам страшно й ми потрапляємо у фазу сильного стресу, втрачаємо контакт зі своїм тілом. Ми буквально “вилітаємо” з нього. Але тільки тіло може витримати те напруження, з яким ми стикаємося. Якомога частіше замотуйтеся в плед.

Покладіть ліву руку під праву пахву і праву руку — на плече. Порухайте лівою рукою, постукайте себе по правому плечу. Це допомагає повернути “контейнер” нашому тілу.

Для дитини цю вправу треба модифікувати так: запропонуйте, аби вона поклала руку собі на плече, і скажіть, що це наче ви або янгол її захищаєте. Якщо ваші діти вірять у янголів-охоронців, зараз саме час це використати.

Точка екстреної допомоги під час паніки

Знайдіть точку між безіменним пальцем та мізинцем і надавіть на неї. Це точка, на яку ми впливаємо, коли стає страшно. Це допомагає заспокоїтися.

Психотерапевтична практика

Простукуйте грудну клітину, з’єднуючи руки, наче пташки, з періодичністю один удар у секунду, чергуючи руки. А тепер проговоріть про себе чи вголос: “Я впораюся, ситуація справді складна, але я зроблю це”. Ця вправа допомагає повернути серцебиття в нормальний ритм. Тому важливо, щоби був саме один удар на секунду. Якщо робити це частіше, серцебиття пришвидшиться.

Якщо дитина самостійно не може це робити, ритмічно постукайте по її колінах чи плечах зі словами: “Ми впораємося, справді страшно й важко, але подивися, які ми молодці”.

Обов’язкова вправа

Навіть якщо ви забудете про все інше, пам’ятайте про цю вправу. Як тільки з’являється можливість, зробіть “потягушки”, потягніться вверх. До того ж запропонуйте дітям потягуватися. Якщо ви вмієте займатися йогою чи стретчингом, загадайте про це саме зараз.

Пам’ятайте, що неврологи розповідають про понижений та підвищений тонуси. Коли ми в стані стресу, м’язи в спазмі. Нам треба повернути їхній нормальний тонус — саме так ми виходимо зі стану стресу.

Якщо важко, ви перебуваєте в закритому просторі й не можете потягнутися, принаймні потягніть пальці рук, ніг, шию. Це допоможе повернути активність префронтальної кори, щоби думати і швидко реагувати.

Гримаси

Скорчіть гримасу. Уявіть, що ви хочете когось налякати, а ще постарайтеся видати дивний звук. Ця вправа значно серйозніша, ніж здається. Вона не тільки для того, щоби ви розсміялися. У той момент, коли ми рухаємо очима чи залучаємо міміку, впливаємо на черепно-мозкові нерви, які допомагають повернути спокій. Ми охолоджуємо напруженість нашої симпатичної системи. Я впевнена, ця вправа дуже сподобається дітям.

Кондиціонер перевантаженої нервової системи

Подуйте на великий палець руки. А тепер уявіть, що ви дмухаєте на свічку: короткий вдих, а потім видих. Коли ми перебуваємо в стані стресу, перехоплює дихання. Щоби ввімкнути в роботу парасимпатичну нервову систему, що відповідає за заспокоєння та розслаблення, треба старатися робити видихи частіше, ніж вдихи.

Якщо біля вас є діти, які хвилюються, а у вас є мильні бульбашки, це прекрасно діє. Дмухати на свічки, кульки, мильні кульки, співати — усе допомагає.

Очі в різні боки

Рухайте очима в різні боки: подивіться вверх, униз, прямо, а потім повільно праворуч до упору й затримайте погляд. Потім знову: вперед, ліворуч і затримайте в крайній точці. Тоді — знову прямо.

Ця вправа залучатиме “блукаючий нерв”, аби ми розслабилися. Дітям можна чимось шелестіти, щоби вони на це дивилися й переводили погляд.

Корінець язика

Корінець язика пов’язаний із частиною нервової системи, яка також відповідає за заспокоєння. Висуньте язик у напрямку грудної клітини, а потім зробіть язикову гімнастику. Уявіть, що ваш язик прибирає стелю, потім — стіни й підлогу.

А ще імітуйте полоскання горла.

Я — океан

Уявіть, що ви миттєво виростаєте розміром в океан. Виростаєте величезними, як сонячний промінь чи найвища гора, стаєте дуже високими та широкими по горизонталі та вертикалі. Відчуйте, що за вами — сила вашого роду, країни, військових, знань. Відчуйте, який стан приходить. Буде класно, якщо картинку з океаном ви поставите собі на заставку.

Уявіть: у вас зараз є вибір. Ви можете відчувати себе маленькими склянками води, чого від нас очікують вороги, а можемо відчувати себе величезним океаном, який може вмістити в себе всю тяжкість часу, з якою ми зіштовхнулися.

БАЛАНСУВАЛЬНІ ВПРАВИ

1. Ми робимо вдих зі словами “моє”, а потім видих, відштовхуючи дві руки й кажемо “не моє”. Спокій, сила, стабільність, безпека, радість, мир — моє. Не моє — будь-яке напруження.

2. Дихання в човник. Коли маленькі діти бояться, то хапаються за живіт. У той момент, коли ви намагаєтеся повернути собі відчуття опори, кладіть руку на живіт. Друга рука — човником згорнута біля рота. Робите видих, дуєте в долоньку й опускаєте до грудної клітки. Робите вдих і підіймаєте руку. І так кілька разів.

3. Кола підтримки. Коли ми в стані стресу, активна симпатична нервова система: дихання й серцебиття частішає. Це треба, щоби мозок збагатився киснем і ми могли діяти. У цей момент виробляється нейрогормон окситоцин. Він допомагає знеболити серце — робить так, аби воно витримало навантаження.

А ще він відповідає за відчуття близькості, зв’язаності. Зараз має допомагати те, коли ми просимо когось про допомогу й допомагаємо самі. Нам важливі кола підтримки. Ідеально, якщо в оточенні є 5 людей: той, у кого можна прочитати чи дізнатися правдиву інформацію, той, хто може допомогти дією, той, хто може підтримати в почуттях, той, хто може помовчати поруч і той, хто може розсмішити.

4. Якщо вам вдається жартувати, дивитися найдурніші комедії — це буде одним із найважливіших антистресових запобіжників.

5. Аби ввімкнулася логіка, треба відповісти на запитання:

• Коли? Коли реагувати? Треба реагувати на інформацію з перевірених джерел, якщо звучить сирена, треба шукати безпечне місце.

• Як? Що робити? Зараз є багато методичок із конкретними діями: куди треба пересуватися.

• Де? Де мої речі й безпечні місця?

• Кому? Кому телефонувати, до кого можна звернутися за підтримкою?

6. Якщо біля вас людина трясеться, у неї великий викид адреналіну. У такій ситуації нема сенсу говорити “Розслабся”, “Не панікуй”. Треба запропонувати якийсь рух. Наприклад: “Принеси мені води”, “Закутайся”.

7. Скриня ресурсів. Важливо накопичувати ресурси, щоби втримувати напруження. Ресурсом може бути емоційний контакт із кимось, дозвіл собі відчувати, будь-яка раціональна інформація, віра, підтримка зв’язку з кимось, можливість їсти, пити, уява (можна уявляти, чим ми займатимемося, коли все закінчиться).

8. Беремо себе в руки. Один із вчених Лурія говорив, що долоня — це винесений назовні мозок. Уявіть, що тильна частина долоні реагує на небезпеку завмиранням і втечею. Великий палець “реагує” емоційно, а є частини, якими ми раціонально сприймаємо інформацію.

Коли ми кажемо: “Візьми себе в руки”, “Поверни свій мозок на місце”, можна скласти долоні: пальцями ближче до руки, такі собі плескання однією рукою. Кажемо: “Повертаю собі свої силу та спокій”.

Думаємо чи кажемо: “Моя тривога говорить…” і виписуємо думки про це; “Мій мозок говорить…”. Ця практика допомагає зменшити тривогу.

9.Уявіть собі образ, якого ви боїтеся, і додайте йому щось смішне, знеціньте його. Наприклад, уявіть Путіна тарганом.

10.Оберіть чи пригадайте ваш образ спокою та стійкості. Зафіксуйте десь цю картинку — наприклад, нехай вона буде в телефоні. Часом картинка повертає стан спокою.

11.Уявіть, яке ви джерело світла. Яке ваше світло? Може, ви лампочка, гірлянда чи сонце. Відчуйте, що з’являється всередині, коли ви стаєте джерелом світла. Наше завдання — стати маяками для тих, кому зараз страшніше й небезпечніше.

ЩО ВАЖЛИВО ДЛЯ ДІТЕЙ

1. Режим дня. Робіть усе, що ви робили постійно, якщо є така можливість. Якщо дитина їла завжди о такій-то годині та якщо є така можливість, нехай так і відбувається. Те, що зараз пов’язує нас із мирним часом, буде на користь.

2. З дітьми важливо створювати безпечний простір. Наприклад, будиночки чи “халабуди”, сидіти на підлозі, малювати будиночки, гратися в хованки. Те, що може давати відчуття кордонів.

3. Грати в псевдоагресивні ігри. Наприклад, битися подушками, бігати і кричати, грати в боулінг чи збивати кульки.

4. Використовуємо протокол для дітей у стресі, про який я дізналася від одного з моїх викладачів з Ізраїля Олександра Гершанова. Коли людина пережила стрес, перше, що треба зробити — обійняти її. Але водночас важливо старатися не торкатися відкритих частин тіла, бо це може спричинити ще більшу невротизацію. Ми можемо взяти людину за руку, якщо інший контакт неможливий.

5. Вправи з видихами. Наприклад, вдихнути аромат квітки і здути.

6. Піндуляція. Розмахувати рукам, як маятником.

Усі вправи потрібні, щоби вийти зі стану “червоної ламаної лінії” (картинка).

Як пояснити дитині, що таке війна та чому вона почалася?

Ми можемо пояснити, що війна — це агресивні дії однієї країни щодо іншої. Війна вже триває 8 років, просто вона була для нас непомітна. Зараз це змінилося. Якщо дитина знає, що таке цінності, можна пояснити, що цінності людей і країн можуть не збігатися.

Війна — це завжди страшно та жахливо. Ми маємо робити акцент: “Дивися, ми зараз у безпеці й наша армія робить усе, щоби ми залишалися в безпеці. А для того, щоби ми були в більшій безпеці, нам треба прислуховуватися одне до одного, важливо, щоби ти робив те, що я кажу. Ти відповідаєш за те-то й те-то”. Дитину важливо зробити відповідальним за щось. Будь-яка розмова з дитиною має закінчуватися обіймами.

І запам’ятайте: корабель не тоне на воді, він тоне, коли вода потрапляє всередину нього. Тому не так важливо, що ззовні, важливо — що ми впускаємо всередину. Опікуйтеся своїм психологічним здоров’ям.

Як дитина може відреагувати на смерть тата чи мами? На що варто звернути увагу?

Однієї схеми поведінки немає. Це може залежати і від віку, і від самої дитини. Головне – слухати, що вона вам говорить. І уточнюйте, що дитина відчуває, про що думає, що їй сниться. Дитина може не виказувати своїх переживань – тихенько плакатиме, коли ніхто не бачить, не показуватиме, як горює. У когось розсіюється увага – дитина фізично вас чує, але зовсім не слухає і не сприймає, що ви говорите. Інші перестають спати і їсти. Дитина може абстрагуватися від вас, плакати, не спілкуватися. Інша ж може переживати все всередині себе, бо має більш пружну психіку.

Як можна допомогти пережити втрату?

Можна дати дитині можливість відчути свій звʼязок з татом або мамою через творчість – написати вірш, лист, намалювати щось. Так дитина може проявити любов, адже смерть не означає, що цю людину більше не люблять. Часто діти відчувають, що не сказали чогось або не вберегли дорослого від загибелі, а лист допоможе це владнати і не зберігати роками в собі.

Також доросла людина має говорити з дитиною на філософські, духовні теми. Казати, що смерть є частиною життя, наприклад. Насправді діти все це дуже чутливо сприймають, не думайте, що вони нічого не розуміють. Діти не знають про смерть нічого, для них це катастрофа, кризова ситуація. Тож треба навчити дитину методам захисту психіки, які допоможуть знизити рівень адреналіну, кортизолу і пройти через горювання. Для цього використовуйте техніки стабілізації психічного стану, навчіть дитину не зациклюватися на негативних автоматичних думках, позбавлятися страху, образи і суму. Разом це все допомагає знизити тривожність. Підібрати індивідуальні вправи для дитини може психолог.

Ще один спосіб допомогти – спеціальні препарати, але їх можна приймати лише після призначення лікарем.

Тепер дитині доведеться поїхати зі свого дому. Переїзд може ще дужче травмувати її? Як краще вчинити?

Так, це може стати ще однією формою травми втрати. Вона може бути первинною, коли дитина втрачає когось із близьких людей, і вторинною, коли втрачає попередній життєвий уклад, своє середовище. Родина або опікуни мають бути готові до того, що дитина переживатиме ці дві травми, і вони накладатимуться одна на одну.

Щоб дитині було легше, поясність їй свій план: яким транспортом ви їдете, куди, коли, скільки це триватиме, коли ви берете квитки і так далі. Якщо в дорозі щось змінюється – обовʼязково попереджайте дитину. Коли діти чують план, вони долучаються до ваших дій. Крім того, дитина може переживати за дорослих, коли не розуміє, що відбувається.

Обовʼязково дайте дитині можливість обрати і взяти з собою кілька речей, що будуть повʼязувати її з домом і загиблими батьками. Хоча звʼязок – річ духовна, але він виражається у матеріальному. Це може бути іграшка, надрукована фотографія, подарунок, чашка ― що завгодно.

Також після переїзду можна вибудувати для дитини розпорядок дня, схожий на той, що був до 24 лютого. Створити схоже середовище, щоб нагадувало про дім.

Поради: «Як допомогти дітям пройти крізь виклики війни».

Як пояснити молодшим школярам, що зараз відбувається?

У кожного віку є своя мова. Мова маленьких дітей дуже проста – це мова історій. Тож можна малювати щось, розповідаючи історії. Наприклад, пояснити дитині, що зараз в Україні війна і спробувати намалювати її разом із ним. Треба розказати їй, що це сумно, і ми не хочемо, щоби так відбувалося, малюючи танки чи інші символи війни.

Тоді навколо танків треба намалювати щось світлими красивими кольорами, розповідаючи, що в України є воїни, які захищають нас. Треба наче оточити ці танки чимось хорошим – пояснити, що є багато добрих людей у світі, щоби зупинити війну та злих людей. З маленькими дітьми навіть така невеличка просто вправа буде доволі ефективною.  

Ще одна гарна методика – терапевтичні історії та казки, які одразу привертають увагу дитини. Є вже готові казки з малюнками. Наприклад, наші колеги з Польщі зробили такі казки для наших дітей українською мовою, які ми скоро плануємо опублікувати на сайті «Коло сім’ї». Якщо ви не маєте такої історії, казку можна створити самостійно. Наприклад, якщо ви мусили втікати від війни, можете метафорично розповідати щось на кшталт:

“Жила собі сім’я пташок у дуже красивому весняному лісі, вони любили там співати, гуляти. Але лихі звірі із сусіднього лісу напали на мирних пташок й почали палити дерева. Їхній прекрасний ліс почав горіти. Тоді мама-пташка мусила взяти своїх пташеняток і полетіти з дому. Їм було тривожно. Вони прилетіли в інший сусідній ліс, де є багато добрих звірів і пташок. Тато пташеняти мужньо залишися у своєму лісі з іншими пташками, щоби боронити його…”.

Коли лунає сирена. Що робити?

Ми можемо сказати дитині: “Я розумію, що тобі це не подобається й тебе це дуже обурює. Мене також злять сирени, путін і війна, яка руйнує наше життя”. У такий спосіб ми долучаємося до емоцій дитини. Коли дитина усвідомить, що її розуміють, навіть не погоджуючись із її поведінкою, їй буде легше знайти рішення.

Далі кажіть: “Але є дуже важливе правило – коли лунає сирена, ми маємо бути в укритті”. Дітям легше сприймати щось, коли батьки твердо кажуть їм про це. А далі говоримо: “Краще подумаймо, як провести ефективно цей час”. Замість того, щоби казати дитині: “Не роби те й те”, ми можемо зацікавити й захопити її. А далі дослухайтеся до своєї батьківської мудрості, бо до кожної дитини є свій ключик.

Що робити, якщо ігри між дітьми стали агресивними?

Діти вчаться регулювати злість і опановувати різні ролі. Під час війни вони експериментують із войовничими ролями. Це нормально, не варто забороняти. Важливо лише, аби діти розуміли, що є межа. Дитині треба пояснити, що ми маємо вміти домовлятися і знаходити компроміс. Також потрібно розповісти: “Ти відповідаєш за те, як користуєшся своєю силою. І є межа, коли ти можеш когось скривдити, поранити, зробити боляче, зруйнувати взаємини”. Якщо цю межу порушують, батьки мають втручатися, й повинні бути дисциплінарні наслідки.

Як допомогти підлітку сприймати інформацію безболісно, якщо майже всі її друзі виїхали за кордон  й надсилають фото зі спокійного красивого життя?

Біль дитини говорить про те, що її це обурює. І це нормально. Якби їй це не боліло, то це означало б, що вона не відчуває серцем, а це не ОК. Я не думаю, що тут завдання батьків у тому, щоби дитині не боліло. Бо тоді вона втратить чутливість. Я не думаю також, що завдання батьків – закрити дітям очі, щоби вони не бачили, що у світі є біль і страждання.

Діти мають навчитися жити у світі, де є біль, страждання, втрати, багато сумних речей. Радше мета – розділити цей біль із дитиною, говорити про те, що їй болить, чому її це обурює. І головне – що вона довідується про себе в цій ситуації.

Дитині боляче, що ті діти не чутливі – замість слів підтримки, вони надсилають фото з моря. Але, з іншого боку, ми можемо пояснити їй: “Можливо, ця подружка думала, що для тебе це буде підтримкою, вона сфотографувала море й надіялася, що воно тебе зігріє, бо тобі там зараз важко”. Дитина має вчитися розуміти, що деколи люди роблять щось нечутливе не з поганих мотивів. І також має вчитися відповідати, наприклад: “Знаєш, мені зараз не хочеться дивитися на це. Я тут, я переживаю, мені боляче”. Треба вчити дитину соціальної та емоційної компетентностей у цій ситуації.

На що звертати увагу, коли треба звернутися до працівника психологічної служби?

Зараз більшість дітей переживають стрес, і багато їхніх реакцій не є розладами. Це дуже важливо розуміти. Якщо є тривога, пришвидшене серцебиття чи погані сни – це не означає, що є психічні розлади. Це нормальна реакція на ненормальну подію.

Також тривога не обов’язково є панічною атакою. І багатьом дітям, які стикаються зі стресом, не потрібні фахівці – їм потрібні батьки, які допоможуть врегулювати цей тривожний стан. Батьки є найближчими людьми для дитини, які мають природну функцію термостату – з ними дитина може віднайти рівновагу, коли вона похитнеться.

Насамперед важливо, щоби батьки вміли турбуватися про себе та свою внутрішню рівновагу. Це не означає, що вони мусять постійно бути в стані рівноваги, – а що вони вміють її відновлювати. Тому це працює так: турбота про себе, взаємопідтримка, а потім – допомога дітям.

Звісно, деякі діти мають помітні складнощі. Коли в дитини є поведінкові труднощі, вони багато плачуть чи щось інше, тоді є сенс звернутися до фахівця. Якщо психолог бачить, що це не просто психологічні труднощі адаптації, а в дитини є ознаки посттравматичного стресового розладу, вона пережила психотравмувальні події, була свідком вбивств чи розстрілів – фахівець може порадити звернутися до психіатра, щоби він діагностував стан і спланував допомогу. Але хочу наголосити на тому, що в більшості випадків зараз дітям не потрібні психіатри чи психологи – їм потрібні батьки, які знають, як підтримати свою дитину. 

Як навчити дітей розуміти емоції, які вони відчувають, і контролювати їх?

Це – величезна тема про те, як розвинути емоційну компетентність. Це наче навчатися водити: треба постійно та стабільно тренуватися. Потрібно розуміти, що діти вчаться регулювати емоції, спостерігаючи за тим, як це роблять батьки.

Наприклад, коли я втомлений приходив із роботи й сердився, а з донькою треба було робити уроки, я казав їй: “Я зараз дратуюся, я не хочу на тебе кричати, бо це не твоя провина. Я піду в іншу кімнату, подихаю, заспокоюся й повернуся – тоді ми будемо робити уроки. Зараз мені треба пауза”. Зрештою, коли я часом не помічав, що роздратований, донька казала: “Тату, може, тобі треба вийти й подихати?”.

До того ж діти слухають, як ми говоримо про свої емоції, як називаємо їх, як розуміємо. Тут не можна просто прочитати книжку чи подивитися мультик – це те, чого треба навчатися щодня. І це навчання триває все життя.

Які найпростіші речі можуть робити батьки, щоб допомогти дітям, коли в них з’являються гострі реакції на стрес?

Якщо порівняти тривогу з електричним ланцюжком, то вона залучає тіло та свідомість. М’язи напружуються, швидко б’ється серце, є викид адреналіну, тіло готується тікати чи нападати, а свідомість зосереджена лише на небезпеці й вважає, що все буде катастрофічно. 

Висока тривога як реакція організму на небезпеку була ще в первісних людей. Це не небезпечний стан, але треба допомогти дитині вийти з нього, бо втікати чи нападати немає потреби. Найлегший спосіб допомогти дитині стабілізуватися – через тіло.

Можна почати рухатися – ходити туди й назад, зробити якусь фізичну активність. Також варто почати повільно подихати. Під час тривоги дихання переходить “на автопілот”, а тому ми маємо перевести дихання в повільний глибокий спосіб. Можна повільно підняти руки на вдих, а потім повільно опускати їх на видих. Так треба повторити кілька разів. Важливо все робити разом, бо так дитина відчуває, що вона не сама.

Також під час тривоги напружуються м’язи, тому з дітьми можна зробити просту вправу: спробувати напружити їх ще більше. А потім кажемо: “Уяви, що твоє тіло, наче макарони в киплячій воді, стає м’яким” – і розслабляємося.

Під час тривоги з’являються думки, пов’язані з катастрофічністю всього, що відбувається. Натомість ми можемо разом із дитиною повторювати мантру на кшталт: “Ми впораємося з усім, вистоїмо, переможемо”. Повторюйте такі короткі фрази, дихаючи водночас.

Для дітей дуже важлива залученість дорослих у цьому процесі – брати їх за руку, дихати разом, говорити, що ми вистоїмо і все зможемо. Таким чином батьки передають дитині відчуття безпеки. 

Дитині стає легше, коли ми займаємося звичними справами. Наприклад, разом смажимо млинці. Що ще може допомогти дитині, коли вже немає небезпеки?

Емоції – те, що приводить нас у “моціо”, що з латинської – рух. Тобто емоції нас мобілізують для чогось. Відповідно, коли ми в емоціях, нам треба чути їх, розуміти, що вони означають, і діяти. І навпаки – аби пробудити позитивні емоції, важливо щось робити.

Ми робимо млинці, читаємо казки, йдемо на прогулянку, співаємо пісні – усе, щоби розбудити хороші емоції та підтримати бойовий дух. Ми всі потребуємо того, на чому можна зосередити увагу. Якщо ми цілий день дивитимемося негативні новини, емоції будуть зовсім інші. Я не кажу, що нам зовсім не треба дивитися новини, але треба обирати, куди скеровувати увагу.

Радимо усім батькам узяти зошит чи аркуш і разом із дітьми зробити меню, як у ресторані, але з різними активностями. Тоді треба поділити його – дещо треба робити щодня: спати, їсти, ходити на прогулянки. А дещо – у вільний час.

Також можна зробити так зване спеціальне меню, коли ми в бомбосховищі чи дорозі, або ж бути гнучкими й мати запасні плани. Наприклад, у нас був план А, але зараз повітряна тривога, тому ми скасовуємо його, проте маємо план Б. Тобто ми не просто чекаємо, що закінчиться війна, а живемо змістовно. Коли ми даємо дітям приклад, як незважаючи на труднощі, втрати й обмеження, бути творцями життя, а не жертвами, діти матимуть внутрішнє зростання, вони будуть стійкішими.

Багато хто думає, що якщо ми переживаємо психотравмувальний досвід, то будемо покаліченою нацією. Але дослідження кажуть, що це не так. Значна кількість людей, які пережили досвід психотравми, не мають розладів, а мають посттравматичне зростання. Вони кажуть, що взаємодіючи з цим досвідом, внутрішньо виросли – більше цінують прості речі, знають, що найголовніше в житті, мають відчуття внутрішньої сили, цінують взаємини. І важливо, щоби діти мали такий досвід. Війна – це важко, але з підтримкою батьків цей досвід може сприяти зростанню. 

Батьки з дитиною перебувають у небезпеці, бачать, як прилітають бомби, смерть, перебувають у жахливих умовах. Як у таких обставинах дати дитині відчуття безпеки?

У такій ситуації дорослі не можуть дати дитині відчуття безпеки, бо ця ситуація справді небезпечна. Це страшні речі, які не мають траплятися з людьми. Ми не можемо сказати дитині: “Спробуй заспокоїтися”, коли щойно когось із його батьків вбило снарядом. 

Але, наприклад, один тато розповідав мені, як у такій ситуації тримав дитину на руках, обіймав її поки вони разом молилися. У критичних ситуаціях важливі присутність, обійми, можливість разом повторювати слова підтримки й шукати варіанти, як переміститися в безпечніше місце.

Нині багато сімей стоять перед вибором: залишатися в Україні всією сім’єю, або жінці з дітьми їхати за кордон без батька. Що краще для дітей?

Відповідь на це запитання залежить від контексту – він не єдиний для всіх. Але мої поради такі: насамперед подумайте, які чинники впливають на ухвалення цього рішення, і не ухвалюйте його, якщо це відбувається під час паніки та емоційного стану. 

Адже буває таке: усі виїхали, а тому я мушу виїхати, бо що я за мама. Треба проаналізувати та зрозуміти, що ви це робите для себе, щоби не відчувати себе поганою мамою, а не для добробуту дітей. Дуже важливо розуміти, що впливає на ваш вибір. А на нього має впливати лише якісний аналіз ситуації, а не дії інших людей. 

Далі зважте плюси й мінуси, якщо ви залишитеся та якщо поїдете. Наприклад, мінус, що за кордоном є невідомість, ви будете далеко, розлучені із сім’єю, а плюси – там безпечно, немає сирен і потреби в бомбосховищах.

Опісля добре подумайте. Адже може бути таке, що для дитини у Львові, наприклад, сирени не є проблемою. А є діти, які не можуть справитися зі звуком сирен і в них навіть з’являються проблеми з фізичним здоров’ям на фоні цього. Тому для них виїхати за кордон – вдале рішення.

Ми виїхали за кордон, дитина тривалий час не бачить тата, бабусю та інших рідних, і через це дуже сумує. Як їй пояснювати, чому так відбувається?

Коли дитина сумує, насамперед треба її обійняти. Це – добрий смуток, який є тугою любові. Треба сказати: “Я також сумую, розумію тебе”. Треба розділити біль дитини.

Далі спробувати відповісти чесно, але з надією: “Я не знаю точно, але дуже надіюся, що щодня ми на крок ближче до того дня, коли зможемо повернутися”. Розумієте, якщо ви скажете дитині: “Почекай ще 2 дні – і ми повернемося”, то за 2 дні в дитини буде велике розчарування. Це називається “псевдопотішання” чи “псевдооптимізм” – і це не корисно.

Третє, що треба сказати: “Подумаймо, як не витрачати марно час, поки ми чекаємо, а зробити щось корисне, підтримуючи тата”. Тоді треба спробувати знайти активність, на яку можна перемикнути дитину. Це природно регулюватиме її емоції. Смуток – це важлива частина життя. Втім, важливо не дозволити йому повністю затягнути небо. Війна не має скасувати життя.

Як повідомити дитині про те, що вона втратила когось із близьких?

Тема втрати зараз дуже універсальна. Адже йдеться не тільки про втрату, коли хтось близький помер, а і про втрату дому, домашніх тварин, звичного життя. Ми всі стикаємося зі втратами. Але, звісно, втрата близької людини – найбільш болісна.

Насамперед треба розуміти, що дітям важливо бути включеними в процес жалоби, який є в родині. Дітям важливо, щоби вони знали про втрату, щоби їм пояснювали обставини того, що сталося. Жалобні ритуали також важливі, бо створені для того, щоби, з одного боку, ми усвідомили, що втрата відбулася. А з іншого – щоби могли прийняти, що людина завершила свою подорож у цьому тілі, але любов до цієї людини не завершується. Не дати дитині пережили жалобу – це не дозволити їй любити тих, кого вона любить.

Дітям важливо бути на похороні, дивитися фотографії, згадувати, сумувати. Коли вони сумують, їх треба обіймати, підтримувати, вибудовувати історії, берегти спогади, запалювати свічку в пам’ять, садити дерева в пам’ять, розповідати про життя людини. І, пам’ятаючи її, жити далі.

Що робити батькам, щоби бути в ресурсі та підтримувати дітей?

1. Забути про те, що ми маємо бути в ідеальному ресурсному стані. Це – війна. І це не час, коли ми можемо та мусимо бути без стресу, відновленими й мирними. Це просто треба прийняти. 

2. Важливо бути добрими до себе. Адже багато наших сил часто витрачаються на те, щоби винити й “пиляти” себе. Хтось почувається винним, що не там, де треба. Хтось накричав на свою дитину і цілий день думає про те, що вона погана мати. Ми не ідеальні люди, і нашим дітям не потрібні ідеальні батьки. Однак треба вчитися бути собі добрим другом і розуміти, що ти маєш право помилятися. Зробив помилку – попроси вибачення, зроби висновки, виправ і не “пиляй” себе.

3. Мати меню активностей і добре планувати день. Напевно, найголовніше запитання зараз – це “що не робити?”. Адже є багато нових завдань, а ми не маємо стільки ресурсу. Тоді треба перепланувати життя – ми не можемо втиснути все. Тому треба подумати про другорядні речі, які можна скинути, розуміючи, що це можна продовжити після війни. Тоді з’являється ресурс на те, що ти маєш робити зараз.

4. У нас є два джерела ресурсів: коли ми турбуємося про себе та коли хтось турбується про нас. Деколи ми можемо самі собі допомогти – наприклад, прогулянкою чи іншою ресурсною справою. Але треба так само розуміти, що не егоїстично просити когось потурбуватися про нас. Тоді про це треба сказати прямо, не чекаючи, що людина здогадається. Наприклад, це нормально хотіти побути наодинці з собою без дітей. Тоді варто попросити когось побути з дітьми, якщо для цього є можливість, і не корити себе за це. 

5. Треба розуміти, що ми всі стикаємося з жахом війни. Це – війна світла з темрявою. Але ніколи зорі не бувають такими ясними, як у найтемнішу ніч. Тож треба навчитися бачити зорі в цій темряві. Війна показала нам, хто ми, ким ми хочемо бути й показала багатьох людей такими, якими ми не сподівалися їх побачити – яка в них сила, як в них любов, яка в них жертовність. І ці речі треба “фотографувати серцем” – треба на них дивитися, зворушуватися, запам’ятовувати.
   Коли ми дивимося на це сяйво – воно наповнює нас, і ми також стаємо світлом. А світло – це величезний ресурс: світло правди, світло любові. Так ми не будемо виснажуватися, адже те, що ми робимо, також нас надихає. Так, життя важке, зараз важкий період для всіх нас. Але коли ми робимо те, що є світлом, як-от зайняти своє місце в строю, долати страх, діяти мужньо, допомагати іншим, віддавати свої кошти, які заощаджували на відпустку, збройним силам – ми стаємо світлішими й щасливішими. 

ЯК ВЧИТЕЛЯМ ПІДТРИМАТИ ДІТЕЙ, ЯКІ ПЕРЕЖИВАЮТЬ ВТРАТУ

Однією з ознак, що дитина втратила когось із близьких, є її різка зміна поведінки. Наприклад, раніше дитина була весела, активна вдома, на уроках чи перервах, а тепер не хоче спілкуватися з однолітками та дорослими, стала апатичною, замкненою, у неї знизилась успішність. Або ж поведінка дитини стала агресивною та імпульсивною. Тому вчителям важливо моніторити стани дітей і пояснювати іншим, чому так відбувається.

На жаль, часом у нашому суспільстві спостерігається практика ігнорування чиєїсь втрати. Нерідко батьки й вчителі кажуть іншим дітям не зачіпати розмов на тему смерті чи війни, не згадувати про батьків, щоби нібито знову не травмувати іншу дитину. Для них ігнорування – ніби захисний механізм. Але від цього потрібно відходити. Адже людям потрібна підтримка, питання лише в правильній та ненав’язливій подачі.

Звісно, це не означає, що кожен урок потрібно починати зі згадки про загибель когось із рідних учнів. Але не можна вдавати, що немає війни, немає втрат, якщо це вже поруч і навіть торкнулося когось із классу.

З дітьми, які втратили когось із рідних, потрібно говорити про це як близьким, так і вчителям. Адже часом діти за браком інформації можуть дофантазовувати собі хід подій. Наприклад, хтось із них посварився з татом, а потім він пішов на фронт, де загинув. І якщо дитині не пояснити ситуації, вона може подумати, що якби вона не посварилася з татом тоді, то він би був живий. Тож треба проговорювати такі історії з дітьми, щоби потім це не переросло в почуття провини.

У вчителів має бути індивідуальний підхід до дітей, які переживають втрату. Адже кожен по-різному може реагувати на такі події.

Часто буває так, що про втрату рідних когось з однокласників, учні та вчителі дізнаються досить швидко (соцмережі, медіа або знайомі). У такому випадку, коли дитина прийшла через якийсь час до школи, не потрібно на весь клас розповідати про втрату й публічно її жаліти.

Варто просто прийняти дитину, як завжди, – нехай вона сяде на своє звичне місце, поруч із друзями, і в такий спосіб повернеться в шкільну рутину. А потім на перерві вчитель чи вчителька можуть індивідуально поговорити з учнем.

Можна запитати, яка допомога потрібна дитині, та наголосити, що вона завжди може звернутися до вас у разі потреби. Не варто боятися відверто говорити сам на сам із дітьми. Горювання – це процес і ми маємо дозволити психіці дитині його пройти. Ми можемо запропонувати їй розповісти про близького, якого вона втратила. Так ми даємо місце – і горю дитини, і її любові.

Якщо ж ігнорувати стани дітей, це може ускладнити процес переживання втрати. Тож вчителі мають моніторити стан учнів і вчасно звертатися по допомогу до шкільних психологів.

Важливо більше знати про сам процес горювання, які його симптоми, як він проходить тощо.

• У цьому стані діти можуть програвати й повторювати травматичну подію;

• може змінитися фізичний стан: зменшитися апетит, виникатимуть труднощі із засинанням чи сном. Також дітям можуть снитися кошмари;

• може знижуватись увага, пам’ять, когнітивні функції тощо.

Процес горювання і його тривалість у кожного індивідуальні й залежать від багатьох чинників. Але якщо вчителі бачать такі затяжні симптоми в дітей, які тривають понад пів року, а стан навпаки тільки погіршується, то варто звернутися за кваліфікованою допомогою .

Треба поговорити з дитиною, визначити її емоції й сказати:

• “Я бачу, що ти досі відчуваєш сум. Так буває, коли людині важко і їй потрібна допомога. Я розумію, це нормально. У нашій школі є психолог, до якого можна звернутися за підтримкою та допомогою”.

Учителі можуть самостійно підійти до психолога й попросити його поговорити з дитиною, яка пережила втрату. Тоді фахівець зможе знайти правильний підхід до дитини, якщо педагоги почуваються невпевнено.

Однак не варто всіх дітей, які втратили когось із рідних, одразу направляти до психолога. Мовляв, у тебе хтось загинув, отже, у тебе травма й ти потребуєш допомоги. Не всім потрібна психологічна підтримка, адже це індивідуальні процеси. Але вчителі мають спостерігати за учнями. Якщо такі учні сумують тиждень, місяць чи два – це природно. Але якщо процес затягнувся (пів року, рік), почалися прояви депресії, то тоді потрібно ініціювати кваліфіковану допомогу психологів.

ЯК ОДНОКЛАСНИКИ МОЖУТЬ ДОПОМОГТИ ДІТЯМ, ЯКІ ВТРАТИЛИ РІДНИХ

Дітям, які пережили втрату, не варто довго відкладати похід до школи та повернення в соціум. Коли людина пережила травмуючу подію, вона може відчувати розрив “лінії часу”, розрив між минулим та майбутнім. Тож найкраще повернути в життя звичні моменти рутини. Для дітей це може бути навчання в школі.

Однокласники мають поводитися, як і зазвичай. Важливо залучати дітей, що переживають процес горювання, до дії: запрошувати до спільних ігор, робити в групах якісь проєкти тощо.

Звісно, це не означає, що не потрібно співчувати дитині, коли, наприклад, вона плаче або ж сама почала розмову про загибель когось із рідних. Тоді інші учні мають вислухати її й підтримати, але не словами “не плач”, “не переживай”, “зате в тебе залишилася мама/тато”, “зате ти живий” тощо. Подібні фрази тільки знецінюють наші емоції. Дітей у класі варто навчити виражати співчуття. Це можуть бути слова “мені так шкода”, або ж можна просто щиро сказати “я не знаю, які слова підібрати і як тебе підтримати. Ти знай, що я з тобою і завжди готовий допомогти”.

• дорослі мають бути готові до того, що коли дитина дізнається про загибель батьків друга чи подруги, то в неї теж може виникнути тривога, що з її батьками може щось трапитися.

Варто заспокоїти дитину, сказавши, що ви зараз робите все можливе, аби бути поруч;

• також важливо правильно повідомити дитині про загибель когось із рідних друзів. Наприклад, можна використати такі слова:

“Я дізналася / дізнався сумну новину. Батько / матір (додати ім’я друга чи подруги і не використовувати займенник “твого”, щоб не було випадкової ідентифікації) загинув/ла на війні. Це дуже страшна та сумна новина. Зараз всій родині складно. І, можливо, (ім’я друга чи подруги) потрібна підтримка. Як ти думаєш, що ми чи однокласники можемо зробити для друга чи подруги?”.

Потім слухаємо відповіді й підтримуємо ті, які будуть коректними;

• далі варто надати пояснення: коли людина втрачає близьких, їй дуже складно і всі емоції можуть перемішуватися. Одночасно можуть проявлятися злість, сум, радість тощо. І поведінка, до якої раніше однокласники звикли, може змінюватися. Тож якщо раптом дитина буде помічати це – просто нехай знає, що це не означає, що вона чимось завинила перед однокласником, чи що вони вже не друзі. Просто це нормальний процес переживання втрати;

• ще батькам можна сказати: “Коли я була чи був маленькою/им, то мені здавалося, що коли я перебуваю поруч з тим, хто нещасливий, то це може перекинутися на мене. Але біда не заразлива, а підтримка навпаки зцілює людину”;

• запитати дитину, чи знає вона, якими словами підтримати тих, кому боляче. Вислухати відповіді. Далі можна навести свої приклади:

• я знаю, що сталося і мені так шкода;

• ми всі завжди будемо пам’ятати твого батька/твою матір. І якщо ти раптом захочеш щось зробити в його пам’ять (посадити дерево, зробити концерт, намалювати картину тощо) я тобі допоможу.

• попередити дітей, що не треба ставити зайвих запитань, бо вони можуть ранити. Друзі, які втратили рідних, можуть часто змінювати настрій чи ставлення до навчання. Водночас важливо, аби ці друзі відчували співчуття, а не жалість;

• якщо ж друг чи подруга почали проявляти грубість, то можна в будь-який час коректно означити свої кордони – зі мною так не можна;

• важливо не говорити з іншими друзями пошепки, не припиняти з ними розмову, коли входить дитина, яка пережила втрату. Бо коли хтось вразливий, то всі сигнали можна сприймати як жалість, загрозу, знецінення тощо;

• самим дорослим потрібно долучати дітей до загальних справ, щоби вони відчували своє місце в групі й важливість свого внеску. Але також потрібно пам’ятати, що у людини, яка в скорботі, може не вистачати сил, досить важливо знайти баланс:

• не нав’язуватися, але водночас і не ігнорувати дитину. Важливо просто бути поруч;

• дати їй час на роздуми та ухвалення рішення, а не залучати до ігор попри її бажання;

• якщо дитина відмовилася, то сказати, що коли вона захоче долучитися до гри, то ви її чекатимете;

• також важливо запитувати, чи можна обійняти, адже в такий спосіб ми поважаємо чужі кордони. Це досить важливо й під час спілкування з підлітками. Їх краще запитувати, чи можете побути поруч із ними, чи потрібна допомога, чи хочуть вони кудись із вами піти;

• потрібно з розумінням поставитися і до того, що, можливо, перші тижні після похорону дитина захоче побути просто спостерігачем і погорювати наодинці. Тож не варто тиснути на неї;

• коли ж дитина почала проявляти емоції й стала плакати, то близький друг чи подруга можуть із її дозволу обійняти та підтримати. Якщо в дитини сталася істерика, то варто залучити шкільного психолога, який зможе точно визначити стан дитини й заспокоїти її.

Додаємо кілька цитат  про емпатію і підтримку друзів:

• важливо розуміти особистий погляд іншого та подивитися на ситуацію його очима, сприйняти його думку як його правду;

• слухати без осуду;

• розпізнавати емоції інших;

• емпатія – це проживання разом із людиною. “Я бачу, як ти почуваєшся, я з тобою, ти не один“.

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО У КЛАСІ ВИНИК КОНФЛІКТ НА ТЕМУ ВТРАТИ

Якщо конфлікт почали однокласники, то варто провести з ними індивідуальні бесіди. Спершу варто зʼясувати причину – часом діти можуть ображати інших, бо в самих, на їхню думку, ситуація може бути ще гіршою (наприклад, дитина є жертвою насильства в сімʼї). Тоді їй теж потрібна допомога та підтримка.

Якщо ж агресію почала проявляти дитина, яка втратила рідних, то треба пояснити решті учнів, чому так сталося і що зараз відбувається з психікою цієї дитини. Можна запитати: “А як себе поводили ви, коли були не в настрої. Можливо, ви теж розкривали свої речі та ображалися на інших”. Тобто перейти до реальних прикладів, щоб діти порозмірковували самостійно.

Також у такий момент учнів можна заспокоїти вправами:

• “крила метелика”: скласти руки, захопити один великий палець за інший, щоби вийшов метелик. Потім покласти руки на груди й “крильцями” у вигляді кінчиків пальців простукати грудну клітку плавними постукуючими рухами;

• руханки для тіла: простукати тіло, погладити живіт тощо;

• дихальні вправи: дихання по квадрату тощо.

“Важливо такі вправи тренувати з дітьми й до кризового моменту. Нехай вони стануть для них рутиною, тоді діти швидше перемикатимуться. А якщо ви ніколи не застосовували таких практик і вони є незнайомими для дітей, то навряд чи допоможуть у кризовій ситуації та швидко стабілізують стан учнів.

Якщо ж у дитини сталася сильна істерика, то її можна вивести з класу й поговорити сам на сам, зробити дихальні вправи або ж зводити до шкільного психолога за наданням кваліфікованої допомоги”, – додала експертка.

Учителям потрібно уважно ставитися до таких дітей під час тематичних свят та заходів у школі, де згадуватимуть тему родини, батьків тощо. Напередодні варто поговорити з дитиною, яка пережила травму, та запитати, чи хоче вона щось розповісти про свого тата чи маму. Адже багато дітей пишаються подвигом батьків-захисників.

Не треба ізолювати дітей від таких свят. Можна посадити їх поруч із друзями або родинами друзів. Підтримку також мають надати й самі класні керівники. Не варто залишати учнів, які пережили втрату, на самоті, а навпаки – підходити до них та підтримувати.

Підсумуємо, як можна допомогти дітям пережити втрату близьких:

• у піраміді психологічної допомоги в основі лежать базові потреби (сон, їжа, безпека). Це мають забезпечити рідні;

• далі стоять соціальні потреби (спілкування, взаємодія з іншими): у 70 % дітям та дорослим може допомогти занурення в нормальне соціальне середовище. Тому дітям, які пережили втрату, важливо брати участь у шкільному житті, яке допомагає підтримувати рутину та стабільність;

• зверху піраміди розташована кваліфікована допомога психологів. Якщо пригнічений стан дитини спостерігається впродовж довгого періоду, тоді варто залучати психологів.